Вони, бачачи, що число послідовників Ісуса зростає, вирішили вбити Його. Господь знав про ці наміри, але не злякався йти в Єрусалим, на свято єврейської Пасхи, адже надходив час Його страждань задля спасіння роду людського. Підійшовши до міста, він повелів привести до нього молоду ослицю. Учні Христа поклали на неї свій одяг, посадили Ісуса і Той вирушив до Єрусалима. Коли він став спускатися із гори, багато людей, що зібралися на свято Пасхи, стали простилати свій одяг, зрізати віти пальм і з ними у руках зустрічати Христа. Торжеству не було меж. Адже напередодні Ісус створив чудо — воскресив із мертвих Лазаря, що вже чотири дні був мертвим. Але з гори Єланської Господь поглянув на Єрусалим і гірко заплакав, промовляючи пророчі слова про його долю: “Бо прийдуть на тебе дні, коли вороги твої оточать тебе валом і обложать тебе, і стиснуть тебе звідусюди. І зрівняють тебе з землею, і повбивають дітей твоїх, і не залишать на тобі каменя за те, що ти не зрозумів часу відвідання твого” (Лк. 19.43-44). Це пророцтво Спасителя здійснилося через кілька десятиліть після того, як було сказано Ним. Римські війська зруйнували Єрусалим вщент. І ввійшовши до Єрусалимського храму, він почав виганяти торговців, говорячи їм: “Написано: Дім Мій – дім молитви, а ви зробили з нього вертеп розбійників” (Лк. 19.46). І став навчати в храмі, і багато людей горнулося до нього та слухали його. Первосвященики, книжники та старійшини з того часу шукали нагоди, щоб погубити Його. Ця знаменна подія із життя Ісуса Христа записана в усіх чотирьох Євангелістів — вона є початком страждань Спасителя. Адже через кілька днів натовп, котрий радісно зустрічав Христа, буде вимагати у Пілата розіп’яти Його. Яка коротка людська пам’ять! Як швидко, люди забувають про добрі справи своїх близьких! Яка мізерна межа між любов’ю та ненавистю! А втім, так і повинно було статися, щоб Ісус постраждав, щоб через його страждання відкупилися усі люди від гріха, і знову отримали б втрачене ще праотцями Царство Небесне. Пройшли тисячоліття, а церква Христова з торжеством прославляє Вхід Господній у Єрусалим. Цей день є днем одного із двунадесятих свят. Цього дня православні християни ідуть до церкви із гілочками верби. Цей звичай прийшов до нас разом із вірою Христовою із Греції, а бере він свій початок від святого Євангелія. Подібно до того, як Христа зустрічали пальмовим гіллям, так і в Греції віруючі зрізають гілочки пальми та йдуть до церкви. У нас на Україні пальми не ростуть, а тому довелося нашим предкам вибирати якесь інше дерево. І цей вибір, як бачимо, впав на вербу. Вона найпершою навесні розпускає зелені листочки і є символом відродженого життя. Подібно до того, як і Христос відродив нове, тепер вже вічне життя. Вважається за великий гріх не ходити цього дня до церкви, і тим більше, не мати у своїй хаті гілочки свяченої верби. Господар, коли повертається із церкви з свяченою вербою, до хати не заходить, а відразу садить на городі по кілька гілочок – “щоб росла Богові на славу, а нам людям на вжиток”, а решту, що залишилася, несе до хати і ставить на покуті під святими образами, де вони й зберігаються цілий рік. Свячена верба користується великою пошаною серед народу “Гріх ногами топтати свячену вербу”, а тому навіть найдрібніше гілля, якщо воно залишиться після освячення, палять на вогні, щоб борони Боже, під ноги не потрапило. Так слід чинити із минулорічною вербою, причому попіл або закопують на тому місті, де людська нога не ступає, або пускають за водою. А ще, свяченій вербі приписується магічна сила. Як вперше на весні виганяють худобу на пасовисько, то обов’язково вдаряють по ній свяченою вербою, щоб нечисть не чіплялася до тварини. Коли на землю падає град, то викидають гілля свяченої верби на двір, щоб град зупинився і не зашкодив посівам. У минулі часи свяченою вербою, у Вербну неділю били один одного. Тільки робили це не боляче, а так — для втіхи, при цьому промовляючи: “Не я б’ю — верба б’є, за тиждень — Великдень, недалечко — червоне яєчко!” Таким чином нагадували, що скоро буде Пасха, і весь світ наповниться величною радістю від Воскресіння Христового. Але до цього ще належало достойно прожити Страсний тиждень. Найсуворіший постовий тиждень у житті кожного віруючого християнина. І розпочинався він із вечірнього богослужіння на Вербну неділю. Митрофорний протоієрей отець Петро Сокот, настоятель Свято-Георгіївської церкви села Іващуки Радивилівського району після кожної літургії акцентує свою увагу на понятті духовного та тілесного посту. За його словами, один тілесний піст без духовного, тобто без стримування від пристрастей, без старанної молитви, без покаяння, без цнотливості, милосердя та інших християнських чеснот, не приносить ніякої користі. Справжнє покаяння полягає не в тому, щоб дотримуватися тільки зовнішньої форми, встановленої православною традицією. Це дуже складний внутрішній процес серця, який треба хворобливо вистраждати.
