Зараз Тетяна з дітьми проживає у будинку в селі Дуби, поблизу Рівного. Її чоловік Генадій перебуває в АТО з 29 січня цього року.
Допомагали будувати батьки Тетяниного чоловіка Лариса і Борис. Тоді будинок належав діду та бабі Генадія. Вони заповіли його одній зі своїх дочок - Тамарі. Інша сестра та брат не претендували на будинок. У право власності Тамара вступила у 2004 році, тоді ж і приватизувала будинок.
- В той же рік туди переїхала мого чоловіка сестра Ліля зі своїм чоловіком жити. Вони провели в ту хату газ (до того часу в хаті не було газу, була просто собі цегляна старенька хата). Переробляли там льох, бо там все завалилося, поли, двері поламали на веранді, - розповідає Тетяна.
Тетяна з Геннадієм та дітьми в’їхали в будинок у 2007 році. Зробили незначний ремонт. Зараз там протікає дах, вікна старі. В БТІ визначили нинішню вартість хати - 64 тисячі гривень. Жінка не розуміє, чому дядько, у якого є квартира, в якого син має свій будинок, зараз судиться за цю стару хатину. Хоча згадує, як родичі говорили племіннику:
- Дядько кричав до чоловіка – "Ти ніхто, хто такий і яке ти маєш право. Ми тебе звідси виженемо". А тітка Валентина казала - "Ти цю хату отримаєш, тільки через мій труп".
Тим не менш, з тіткою Тамарою сім'я жила в дуже хороших стосунках. Тамара любила Тетянину доньку, як рідну онуку, адже її рідний син з дочкою живуть дуже далеко (в Донецьку). Доглядали її до самої смерті. Лише за рік до смерті змушені були переїхати в інший будинок, який орендували в тому ж селі, бо швагро Геннадія хворів туберкульозом, а Тетяна не хотіла ризикувати здоров'ям своїх дітей.
За словами жінки, у 2009 році тітка Тамара зробила заповіт. Одну половину будинку вона заповіла своєму сину, іншу - племіннику (чоловіку Тетяни). Померла тітка Тамара 3 лютого 2014 року, швагро помер через день після неї - 5 лютого.
- А ті (брат Василь і сестра Валентина) почали приходити до Тамари Дмитрівни вже коли вона почала погано ходити. Вони не знали, що Тамара Дмитрівна дала заповіт моєму чоловіку. Вони її хоронили. Тільки коли вона померла, вони позвали мене, щоб я її помила і вділа, бо вони не хотіли. Потім вони сказали піти з хати, вимкнули світло і ніхто з нею не ночував, - продовжує історію Тетяна.
- Ми подали на вступ в спадщину, але ніяк не можемо вступити, у зв'язку з тим, що у нас хочуть цю хату відсудити його рідний дядько, який на суді подав таку довідку, що його не було в Україні 12 років після смерті матері своєї і він не мав змоги вступити в спадок. Ну він приїжджав. Його бачили і сусіди. Наш адвокат взяв витяг з таможні за останні п'ять років (бо так зберігаються дані) що він перетинав кордон і тут був. Він тільки їздив на заробітки в літній період. Але суд це до розгляду не взяв. Чому не взяв – не знаю. Хоча він міг вступити [в спадок]. Хата стояла – валилася, без ремонту, без газу, ніхто нічого туди не хотів. Тепер вже він хоче ту хату. Тітка Валентина подавала до суду двічі. Але програла і зрештою сказала, що не претендує на будинок. Але тепер судиться її брат Василь, дядько мого чоловіка. У них були два адвокати. У мене - один. В нас немає таких можливостей фінансових, щоб судиться чи взяти ще адвокатів, чи дорожчих. Так виходить, що ніби правда на нашій стороні, а роблять все гроші.
Тепер має бути апеляційний суд, і я боюсь, що він (дядько) купить, бо гроші є. Нам доведеться іти на вулицю.
Чомусь тоді, 12 років тому, після смерті баби з дідом вони не вступали в спадщину, хоча могли і мав би кожен свою частину. Мого чоловіка сестра покійна Ліля говорила, що вона сплатила Валентині 3 тисячі доларів, за ту половину хати, в яку вона в'їжджала. Але немає документально завірених цих даних. Люди кажуть, що теж таке чули.
Хочу, щоб про історію почули, і якщо можна – допомогли.
