rivne1.tv / Проекти / Спецтеми / Рівняни-"кіборги": 2 роки після аеропорту
Донецький аеропорт
RIVNE1.TV
Рівняни-"кіборги": 2 роки після аеропорту
Їх називають «кіборгами», бо вистояли у Донецькому аеропорті. Через два роки після найзапекліших боїв за летовище, їх голос відразу сідає, щойно чують тему розмови. Бо пам'ятають надто добре.
Донецький аеропорт: 242 дні оборони
ХРОНІКА ПРОТИСТОЯНЬ
Минуло два роки від трагічних і героїчних подій - оборони Донецького аеропорту - за якими із жахом, очікуванням та гордістю спостерігала вся Україна. 242 дні українські військові під шквальними обстрілами відстоювали летовище. Серед них було й чимало рівнян та жителів області. Як боролися за Донецький аеропорт - хроніка протистоянь.
Донецький аеропорт оновили напередодні Євро-2012. Тоді витратили 7 мільярдів гривень, аби летовище гідно приймало гостей з-за кордону. У травні 2012-го ніхто й не думав, що вже за два роки аеропорт перетвориться на справжню фортецю й крайню точку українськості.
Саме у травні 2014 бойовики чи не вперше проникли у новий термінал. За дві доби наступ відбили, аеропорт знову став повністю українським. Так тривало ще 8 місяців.
"Я, блін, не знаю, хто захищає Донецький аеропорт, але ми їх вже три місяці вибити не можемо. Спробували штурмувати – нам таких "вломили" - ми відійшли… Я не знаю, хто там сидить, але це не люди – це "кіборги"
так на початку вересня один із бійців так званої "Новоросії" описав українських військових
Цілодобові штурми тривали з осені 2014-го. Обстріли перетворили будівлю на суцільні дірки. До початку 2015-го аеропорт опинився в повному оточенні. Операція з деблокування аеропорту розпочалась 16 січня. У цей же час в самому летовищі бойовики підірвали перекриття між поверхами. Поранені й виснажені «кіборги» чекали підмоги, а її не було.
22 січня 2015 року всі українські ЗМІ облетіла звістка: сепаратисти зайняли Донецький аеропорт. «Кіборги» з втратами відійшли: хтось дістався «своїх», хтось потрапив у полон, а хтось залишився під руїнами…

Оборона аеропорту тривала 242 дні.
Остаточних цифр поранених, загиблих та полонених немає й досі


Федір Мисюра
начальник управління інфраструктури та промисловості Рівненської облдержадміністрації
Аеропорт для мене – це символ незламності всіх українських воїнів, бо він увійшов вже в світову історію війни, як об'єкт найбільшої оборони. Навіть славетний Сталінград у Другій світовій війні тримався не так довго, як Донецький аеропорт - 242 дні. Тому – він символ незламності.
Там загинули мої друзі, які стали мені рідними і близькими, з якими я їв однією ложкою, спав поряд у спальнику. Тому він надзвичайно важливий.

Підтримуємо зв'язки. Днями приходили два мої бійця. Одного з них я змінив на ротації в аеропорту: я заїхав, він виїхав. Всі знають, що я з великою повагою ставлюся до АТОвців, двері для них завжди відкриті, особливо для тих, з ким служив. Навіть у кабінеті є дошка пам'яті бійців 9-ї роти, які в тому числі загинули захищаючи Донецький аеропорт.
Відходити з аеропорту наказу не було. А ми не мали права не виконувати наказ.

Ми дратували наших опонентів, тим, що вони не можуть його взяти.

Це був доказ для всіх: ніколи не треба ламатися. Через нашу силу волі, через наше братерство і бажання до перемоги перемога все одно буде нашою. Це став символ незламності Збройних сил України.

Андрій Ліснічук
т.в.о командира батальйону патрульної поліції Рівного
Це філософське питання. Донецький аеропорт для багатьох зараз став символом незламного духу українських військових, які не зважаючи на складну оперативно-тактичну обстановку продовжували виконувати свій обов'язок. Але крім того трагічність ситуації зумовлює відношення своєрідне. Не скажу, що це ідея-фікс, але це місце, яке хочеться повернути собі. Оскільки не зовсім від нашого бажання було нами втрачене. Це насправді складно пояснити.

В загальному, це перш за все, безцінний життєвий досвід. Це місце, де вдалося зрозуміти, що насправді цінним є у житті – не побутові речі, а людські якості, героїзм простих хлопців, які повіддавали своє життя заради загальної справи. Це те, що захоплює, і те, що заставляє замислитись над тим, як зараз живуть наші співвітчизники.
Спілкуємося. З деким частіше, з деким рідше. Не завжди контакти вдається підтримувати. Тоді жартували: за той рік, за всі випадки, що довелося пережити, було бажання не бачити один одного як мінімум півроку після демобілізації. Але все, звісно, жартома. Безумовно, коли зустрічаємося, є про що поговорити, є що згадати. Зараз дуже спрощують цю ситуацію соціальні мережі. Можна так чи інакше слідкувати за життям, успіхами, за проблемами тих, з ким там був. Якщо потрібно комусь допомогти, намагаємось організувати цю допомогу. Своїх не залишаємо.
Там ніхто не стояв за стіни чи їх відсутність, ніхто не чіплявся за ті куски бетону чи злітну смугу. Це частина нашої землі, яка мала залишатись за нами. Це, в першу чергу, твої товариші, яких там треба було змінити, яким треба там допомогти, яких треба виручити.

Ніхто не рвався туди просто захищати стіни, туди рвались до своїх. До своїх, які перебувають на передній лінії оборони.

Однозначно: те, що там відбувалось, воно було того варте. А питання, як звідти вийшли і чому вийшли…
Цінність у людях, а не у стінах. Ті кілька квадратних кілометрів великої ролі у цьому плані не зіграли. Велику роль зіграли поведінка і внутрішні сили тих людей, які 242 дні там воювали. От що зіграло велику роль.

Не сама вежа аеропорту є символом, а символом є те, що вона в собі приховує – власне людей, які за неї воювали.

Василь Гриник
голова Клесівської об'єднаної територіальної громади
Якщо дивитися зараз на сторінки Facebook – то це тільки спогади жахіття і навіювання того страшної, чорної тьми, що пройшло там. І як факт, не бачу закінчення й результату: чого ми там були.
Зв'язки підтримуємо, звоню. Є хто лишився на контракті, офіцери лишилися там, командир роти, який був разом зі мною поранений в той день – 16 січня поранили, а 18 вивезли. Ми підтримуємо зв'язки, ще й як…

З кожним роком все більше і більше болить, дивлячись на це все. Більше усвідомлюєш, більше розумієш, що ті хлопці вже не вертаються. Як почую, що хто-небудь пише з братів… От «Психа» нашого брат пише: «Батькам ніхто не помагає, тільки на словах» Та й дивлюся, мало кому помогли. Немає тієї допомоги, немає того відчуття державництва. Витоптали в наших душах, перекрутили на ті м'ясорубки, дивишся зараз і не хочеш нікого бачити, нікого чути…

Якщо тримати, поклавши руку на серце, то тримати треба було чимось, а не тільки одною тільки живою силою і стрілковою зброєю.

Тоді взяв на себе командування Муженко. Були танки, було все, і можна було тримали, або хоч прикривати. А так все розстрілювали, зривали. А як взірвали, то чого не приїхали, не повитягували? Чого така тиша була?

У дві години дня взірвали аеропорт - до вечора самі бійці ранений раненого витягували. Не можна було послати на допомогу?


Я вже не кажу, що там треба було тримати оборону… Щоб забрати тих, що стікали кров'ю, які дійшли, замерзаючи там. Хтось йшов пішки, деякі верталися, той самий Броневицький, якого Гіві потім застрелив… Верталися ті хлопці, які вивозили помаленьку інших. А ті, хто залишився, попали в полон. Треба було тримати, але не на таких умовах, не такими жертвами. Є таки техніка, правда?

Я розумію, що це були вхідні ворота, щоб сідали літаки й усе інше, але тримати треба було трохи по-іншому. Але тримати треба було…

Юрій Андрощук
безробітний
Це кусочок української землі, за який, звісно, треба було боротися. Але треба було, щоб командири, вищестояще начальство нормально продумали ту всю операцію. А не відправляти туди, як м'ясо.
Вони знали, що в терміналі, на другому поверсі стояв крупнокаліберний кулемет, який БТР "прошиває" наскрізь. І вони глупо прямо відправили хлопців з другого батальйона по злітній смузі. Того БТРа розстріляли. Поранених було багато. Товаришу з Острога ноги прострелили, командир роти руку втратив, кому хлопцям очі повибивало, кому пальці повідривало. Я тоді отримав важку контузію і осколкове поранення.

Я вважаю, що то була глупа драка, глупа бойня. Розумію, що то шмат землі української, але могло бути менше втрат.

Стояли на останніх тоді вже рубежах – РЛСці (радіолокаційна станція – авт.) та метеовишці. Вийшли 29 січня 2015 року.


З хлопцями з терміналу побачилися в госпіталі. Розказували, що "сєпарам" на зло підняли український прапор, гімн заспівали, передали "привіт" - то все в ютуб виставили. А після того, звісно, була реакція…

У нас була рота – всі з Західної України. Сказали комбату: поїдемо в аеропорт, тільки, якщо всіх разом пустять. Щоб боялися. На нас "бендери" кричали там.

Було страшно. Спершу, правда, був істеричний сміх. Нас почали атакувати, рішуче хотіли взяти РЛСку і вежу. У перші хвилини бою відразу чоловік сім поранило. У мене на позиції старшині ноги перебило. Я ще перемотував тоді. Лишилися удвох з Бєлкою на кулеметах, прикрити відхід, щоб старшину витягнули. А після того дурдом "Веселка" почався…
Вийшли на комбата. Він каже: хто кульові і з "дірками", від осколків, їх заберуть. А ви, контужені і з легкими пораненнями, лишаєтесь далі. А за що там було триматись? Там вже та РЛСка була розбита повністю. Її зрешетили… Ми просили допомоги в артилерії. А нам кажуть – ні, нема чим. Добре, що вийшли на нашу 79-ту бригаду, то хлопці помогли, "накидали" їм трохи…

Приїхав по нас лейтенант "Сова", тримав мене всю дорогу, бо втрачав свідомість.

Приїхали в Водяне, мій друг з Дніпродзержинська "Сметана" зняв бронежилета і кинув ним в комбата… Комбат задачу ставить: хто ходячий, вертайтесь – далі відбивайте. А там смислу вже не було! Ротний лежав без руки і кричав: "Не пускай їх! Ти ж їх на смерть відправляєш"

Пішли батальйоном до комбата: якщо такий бравий, сідай з нами в БТР і поїдемо разом воювать. Побачиш, як там весело…

Я вернувся. Просився у військкоматі добровільно назад. Кажуть – тільки контракт. Хотів іти на контракт в розвідувальний батальйон, але наречена проти. Каже, боюся. У Костополі хотів у частину – не виходить по здоров'ю. То я поки без роботи.
Але я не шкодую. Якби треба було – пішов би знову. Бо інакше, виходить, дарма мої друзі повмирали. І в аеропорті. Багато моїх друзів загинуло на цій війні. Виходить дарма? Та й сам я, що дарма поранення отримав, здоров'я втратив? Ні!

А з хлопцями не спілкуюся. Говорю, то знову ніби туди вертаюся. А я хочу в мирне життя повернутись. Сім'ю створити, дітей ростити.

Хоч війна і хороше зробила. Я з нареченою в госпіталі познайомився. Вона волонтер. Виходила мене, а на таке не кожна піде. Два роки разом вже. На весну весілля відгуляємо.