Живу в с. Ново-українці біля м. Рівного. Хожу в 8 клас.

Ти сидиш у теплій кімнаті, П'єш гарячій індійський чай. Десь на Сході гинуть солдати, Матерів огортає печаль. Ти сумуєш, звичайно потрібно, В цьому плані ми всі, як один. Ти не з гордісю, а з стабільністю, Хочеш нових найкращих вершин. Адідаси, найки і рібоки, У дівчат подібне щось. Схаменіться! Будьте ж ви гідними. Українці ми? Чи здалось? Тої тихої пізної осені, Коли ми піднялися з колін, Закричали всі разом:"Досить з нас"! Добивали, та не змогли... Та зима, що змінила кожного, І забрала десятки життів. Нас зробила не переможними, Більше немає над нами катів! Ця весна, що забрала майбутнє, Вбила нову надію на щастя... Згляніться, ми стали могутніми. Тепер нас, українців, бояться! Але це ще не все, ще літо, Мудрий липень своїм пером, Пише дітям історію світу. І пускає над тихим Дніпром. А ця осінь, вже мрії розбиті, Не потрібно вставати з колін. Я молюся, молюся, що миті. За солдатів та їх матерів.